Робота учасника

літературно-мистецького конкурсу

"Собори наших душ"

"ДИТЯЧА КНИЖКА З ДОРОСЛИМИ ОЧИМА"

ДІТЯМ ВІЙНИ ПРИСВЯЧУЮ...

Переді мною книга «Пролетіли коні», яка була видана у 1966 році видавництвом «Веселка». Про що вона? Відповім словами самого ж письменника і поета Євгена Гуцала, які записані в книзі поезій «Час і простір»:

Що я читаю? Читанку природи

й апокаліпсис миру та війни,

вивчаю хрестоматію народу …

В моїй уяві вимальовуються суворі, глибокі малюнки воєнних літ, сповнені трагічного звучання і водночас віри в прекрасні й одвічні цінності людського життя.

Книга розпочинається оповіданням «Скрипка». Євген Гуцало вже в першому ж оповіданні зосередив увагу читача на речі , на які здавалося б під час війни ніхто не звертав увагу – на музику,чарівну музику скрипки. Чому? Мабуть, тому, що він як і його герої розуміють – одвічні цінності ніщо не може знищити – навіть війна.

Автор знайомить нас із сільськими хлопчиками – Тарасом і Петрусем, які вирішили одного сонячного зимового дня навідатися до діда Тодося , бо він «і тепер не кинув свого заняття. Всі ховалися по хатах,закопаним у землі чи в інших потайних місцях, берегли своє добро, свій харч, не кожен зважувався говорити те,що думає,були такі, що й на повен ріст не випростувались, згорбленими та зігнутими ходили, а в цей час миршавий дід Тодось, ніби нічого не сталося, як і раніше грав на скрипці!» Гордість і захоплення викликала ця літня людина своїм громадянським вчинком непокори не лише у дітей, а й у дорослих . «Отой дивакуватий дід Тодось, що в спеку ходив у ширококрисому солом’яному брилі, в хрумкій полотняній сорочці, а на всіх позирав так, ніби щось таке знав, про що інші й не здогадуються…» Письменник потихесеньку підводить наших героїв до розгадування цієї таємниці. Автор показує нам, як краса природи, сонце допомагають нашим героям почути магічний голос скрипки діда Тодося. «Журливе квиління ось ледве-ледве прорізалось, потремтіло - погойдалось і зникло, зоставивши в душі щімко – солодкий слід…» Здивування хлопців від почутого, настільки велике, що навіть Петрусеве бліде обличчя змінилося на рум’яне, а очі стали схожі на гарячі зірки. А як красиво назвав Гуцало голос скрипки - «гіркувато-сонячний». Тарасик і Петрусь, за словами самого автора, «стали частиною того голосу скрипки». Письменник намагається підштовхнути нас до розгадки таємниці діда Тодося : чому односельцям і нашим маленьким героям вчувається музика, навіть тоді, коли діда-скрипаля вже другий тиждень немає в селі. Мати Тарасика, жінка, яку автор змалював із журбинкою в очах, зізналася : «…зі мною теж так буває, коли йду мимо дідової хати. Йдучи чую скрипку…» Ось так у дитяче оповідання про війну Євген Гуцало вмотивовує ідею вічності прекрасного, навіть у страшні роки війни. Погодьтесь, що цей мотив мало б хто ввів у твір для дітей. Та потрібно знати літературну вдачу нашого письменника, щоб зрозуміти його. Він не побоявся зробити це, і через це лише виграв, бо крізь призму свого твору письменник дивиться на дитячий світ дорослими очима. Не оминув автор і героїзму, який притаманний нашим героям. Хлопчики, які вже зазнали горя в своєму житті (у Петрика забрали на роботу в Німеччину сестру,а у Тарасика від батька, який воював на фронті, давно не було звістки) не жаліють себе, а навпаки, хочуть внести і свою частку у перемогу над фашистами. «Завтра зранку підемо на гатку й поллємо водою оту закрутину, щоб намерзло, щоб слизькою стала… Йтиме німецька машина,то на повороті , де поллємо водою, посковзнеться і звалиться в став». Звісно Євген Гуцало, дитина війни, який пережив воєнне лихоліття, на власному досвіді, не міг уберегтися й не передати отого простого дитячого бажання, яке колись не покидало і його самого – наїстися ,зігрітись, і просто жити без війни. Така ж мрія була і у Тарасика: «От якби він лежав отак увесь час а теплому,а мати в печі палила й палила , він лежав , а мати палила й палила. Тоді б і голод непомітний став , і холод, і нікого боятись не треба було б, і мати по ночах не зітхала б і не плакала б…» Цей мотив у творі підтверджує думку літературознавців про те , що «шістдесятники »у період так званої хрущовської відлиги нарешті змогли зображувати у своїх творах звичайне, реальне життя в усіх його проявах, а не дотримуватися законів соціалістичного реалізму, за якими письменники повинні обов’язково зображувати лише героїв чи то війни, чи то мирної праці. Саме тому оповідання Євгена Гуцала про війну вийшли з-під його пера такими хвилюючими і водночас звичайними «образками» тих днів, якими жили прості люди: і дорослі,і малі в роки окупації України.

Потрібно також відмітити майстерність письменника у зображенні природи. Мені здається ,це вдалося йому особливо майстерно . Він оживив сонце вже з перших акордів свого твору, воно стало таким же живим як і люди , автор ввів його як повноцінного героя у своє літературне дітище: «Сонце захотіло - виглянуло, захотіло - сховалось. Його одягати не треба, і взувати, й годувати. Воно само себе гріє.» Автор намагається нам сказати, (як і про музику), що воно вічне, його присутність є завжди і скрізь, воно має владу над всіма ,але ця влада не приносить нікому зла, вона лише допомагає людям відчути ще глибше красу і велич природи. Наш герой, Тарасик хвилюється : чи не підстрелять його (сонце) німці? Він запитує про це матусю, на що вона йому відповідає: « Хай спробують - руки не доросли…» Саме ж сонечко і допомогло нашим героям розворушити їхню уяву і почути ніжний і такий рідний голос скрипки. І ось уже музика разом із сонцем оживили зиму, яка «вже перестала здаватися такою мертвою». А написав же автор як : «Сонце навколо – повнісінько!». Зимові пейзажі, які зображено наскрізно в оповіданні, такі красиві, завдяки тому ж сонцю. Читачі ніби самі пробираються через глибокі кучугури снігу на околицю села, до хатини діда Тодося. Так вміло змальовувати пейзажі вміє не кожен митець, але Євген Пилипович довів, і не один раз, що природу він таки розуміє і любить, як і простих людей, про яких писав і для яких жив, саме тому вони виходять з-під його пера такі живі, правдиві і рідні. Та не забуваймо, що кожне оповідання цієї книги несе в собі глибокий зміст, розуміння якого і є серцевиною завдання для читача. Крім того, за допомогою різних художніх прийомів письменник змушує переживати всі події з героями, співчувати їм, хвилюватися і захоплюватися ними. Це свідчить про неабияку майстерність Євгена Пилиповича Гуцала.

«Дядько Олекса»

Зображаючи головним героєм твору дитину, митець дитячими очима відтворює дійсність українського села в часи окупації. На перший погляд здається, що страх війни не торкається дитини, але з кожним наступним твором переконуємося: події не тільки впливають, а й пронизують героя, підводячи нас до розуміння нелюдської суті війни. Ця фабула відслідковується в на наступному творі – «Дядько Олекса».

Про зрадників, які в роки Великої Вітчизняної війни ставали на бік фашистів, часто писалося в творах української літератури. Євген Пилипович Гуцало торкнувся цієї теми значно глибше – він торкнувся душевного стану тих, хто знаходяться поруч із зрадниками . В даному творі він описує життя дітей, батько яких є іудою. І знову напрошується запитання: а чи не занадто це – в дитячих оповіданнях, торкатися такої жорстокої і складної для дитячого сприйняття теми? Адже наприкінці оповідання очевидним стає той факт, що рідний брат ( дядько Олекса) вбиває свого брата - зрадника. Автор про це прямо не говорить, він завуальовано описує цей епізод, але все стає зрозумілим само собою : « Небо все ще летіло землею, коли пролунав постріл біля їхньої хати, і все зупинилось : небо вгорі, діти на стерниську…»Це ще один секрет успіху творчості Євгена Гуцала: він вміє без зайвих слів змусити юного читача глянути на світ очима дорослих.

З перших епізодів оповідання, стає зрозумілим авторська позиція по відношенню до головних героїв – він бажає захистити своїх літературних героїв , Павла і Даринку, від жорстокості, зупинити стіну людської зневаги і презирства до цих дітей. Скільки жалю вміщено в словах-барвах, коли він пише про них : «Діти, притулившись одне до одного, також думали, і їхні лиця також були чорні від горя». Читаючи, ми розуміємо, як важко нашим героям твору – братику і сестричці. Дівчинка відразу ж, побачивши дядька Олексу «затріщала, мов горохом, - хіба ж не сидітимеш у хаті, - коли всі прозиваються!.. В Даринчиному голосі почулися сльози. – Павла називають цуциком і мене…цуциком». Як не намагався старший брат стримати свою сестру, але вона не могла зупинитися, і це зрозуміло – дівчинці хотілося, щоб їх захистили. Як мені здається, вона не так за себе хвилювалася, як за брата, адже його били сільські хлопці « хоч і не було за що, він просто хотів погратись з ними…»На перший погляд, здається дивним, що діти, у яких живі мати і батько, шукають захисту і душевного притулку в інших . Та перечитавши твір, стає все зрозумілим – ці діти стають сиротами при живих батьках. Мати залишила Даринку і Павла разом із батьком-зрадником, а сама пішла до тітки Груні у сусіднє село і вже декілька днів не поверталася. І ми, і наші герої розуміють, що вона втекла, злякавшись, випробувань, які випали на її долю. Вона не в силах була зупинити свого чоловіка від тих вчинків, які він чинив із своїми односельцями : «… поліцаї спалили хату Татерукам і він при тому був…» Даринка розповідала дядькові Олексі: « А коли забирали худобу, то мати казала батькові: не йди, прикинься, що захворів, а він хіба послухав? Мати йому одне, а він сміється. Якби ж хоч сміявся, а то в баби Урсолки ні дітей, щоб нагадували, ні хліба, нічого, тільки корова, яка її й тримає на світі. То наш батько сам ходив до Урсолки, вигнав корову з хліва, баба йому в ноги кинулась, а він її ногами бив…»Жінці соромно було дивитися в очі людям, вона навіть « носила бабі Урсолці хліб і сало, щоб батько не знав, то баба Урсолка нічого не приймала». Але чи не так само відчували себе наші герої твору – Павло і Даринка. Пригадуєте той епізод, коли дівчинка розповідала дядькові про тата, то хлопчик « зціплював зуби, й хотілося, щоб невідома сила підняла його і винесла з хати, щоб не чути цього, не відчувати вини.» Доведені до відчаю братик і сестричка планували « повтікати в світ за очі». Такими і застав їх вдома дядько Олекса. Він прийшов до їхнього батька в якійсь справі, здається дуже важливій,( ми то вже здогадалися в якій), бо весь час поглядав в ту сторону, звідки їхній батько мав повернутися, а знайшов своїх небожів, які були в розпачі. Письменник недаремно порівняв цей персонаж із «великим польовим птахом», я б навіть порівняла його із ангелом – охоронцем , який був посланий дітям з неба, щоб врятувати їх. Він одразу ж запропонував їм йти до нього в село, до його родини і пожити там аж доки зима не скінчиться, знаючи наперед, що вони у нього залишаться назавжди. Письменник майже нічого не розповідає нам про дядька Олексу, але з його вчинків, мови і навіть погляду ми вже знаємо який він, які риси його характеру – сильний, вольовий і в той же час сентиментальний і жалісливий. Він виконує одну-єдину і основну місію – захищати, а саме: захищати свою Батьківщину, своє село, свою родину, родичів, і головне - захищати свій рід від зрадників. Як же нелегко йому було перебороти це в собі – довести вирок до виконання, винесений його рідному брату, який став прислужником у німців. « На його обличчі мінялися настрої – воно бралось несподіваним рум’янцем, то блідло, то хмарилося розпачливо. Мабуть, у ньому боролись різні почуття, роїлись важкі думки, про як він не смів і не мав права говорити дітям» .Відповідальність – ще одна складова характеру цього мудрого і сильного чоловіка. Пригадайте, як він вже наздогнавши своїх племінників біля ліска і зрозумівши, що діти відразу ж помітили зміни в настрої дядька і стривожились його раптового мовчання, він зумів перебороти в собі сум’яття, яке охопило його від недавніх подій, бо ж розумів – відтепер він і лише він несе від повільність за Павлуся і Даринку : «…ніби опам’ятався… силувано усміхнувся, силувано зиркнув на дітей і сказав:

- Вам буде добре в мене. За рідних дітей вас матиму…

…ладен захищати оцих дітей від усіх ворогів на світі, ладен кожної миті накласти за них власним життям.»Такою є жорстока правда війни. А природа? Автор недаремно обрав для зображення подій саму печальну пору року – осінь. На початку оповідання Євген Гуцало за допомогою пейзажу осіннього неба, ніби намагається заспокоїти нас за подальшу долю дітей : «Надвечір’я пролляло на обрії осіннього золотавого меду – він лежав сипкою брилою біля підніжжя фіалково-замисленої хмари. Багряна липа поблизу загати беззвучно розповідала про спокій та сонце. Над полем примарним диханням сочилося блакитне мево…»,навіть саме небо не очікує як несподівано на нього перейдуть сірі хмари життя. Хоча вже в словах «…а в тому місці, де сховалося сонце, гарячою кров’ю сходила, тремтіла й сяяла рана» було попередження про те, що станеться щось трагічне в житті наших персонажів. Навіть ліс, який знаходився неподалік від села, відчув горе дітей: « Лісок із присадкуватого обернувся на високий, погрізнів.» Таким чином, Євген Гуцало, як справжній письменник –художник ще раз довів, що дитячі роки, особливо ті які припали на роки Великої Вітчизняної війни, це не завжди той вік, який вважається віком безтурботної радості та ідилії. Але від того, що відкрилося дитині в навколишньому світі, що примусило страждати, що обурило, й залежить майбутнє людини.

«Чалий кінь»

Майстер слова велику увагу приділив внутрішньому світу маленької людини, поняття мети і змісту її життя в наступному оповіданні даної збірки – в оповіданні «Чалий кінь».

Головний герой твору – маленький Ілько, відразу ж зачаровує неповторністю характеру, чистотою своїх почуттів і помислів. Хлопчик, який за словами одного із персонажів вже «мужикує», відразу ж викликав у нас симпатію. І хоча Євген Пилипович на протязі всього оповідання так і не описав його зовнішності, ми самі уявили його таким : маленького зросту, з очима чорними як терен, з допитливим і проникливим поглядом, не по роках ступає впевнено і навіть поважно, ніби копіює когось із дорослих, мабуть батька, який воює на фронті. Коротко стрижене волосся прикриває маленьку розумну голову, яка крутиться на всі боки , видивляючись щось нове і невідоме. Він є люблячим сином і онуком, намагається постійно підставляти свої маленькі плечі під дорослі турботи сільських буднів. Такими були більшість хлопчиків того часу, на них , у ті воєнні часи, покладалася велика відповідальність, бо залишалися в селі лише жінки, діти та старики. Кожен батько, йдучи на фронт, говорив своєму синові: «Дивись, синок, ти тепер за старшого», і швидко ставали маленькі хлопчики головними мужчинами у своїх родинах. Так було, мабуть і в сім’ї Ілька. Не дивлячись на те, що окрім матусі у нього був ще дід, який справно допомагав матері по господарству, Ілько вважає, що саме на нього покладено відповідальність за родину. У творі, на перший погляд, відсутня героїчна романтика, але ми знаємо, що і звичайні будні селян в роки війні мають право на винагороду і визнання, бо в той час, коли чоловіки били ворога на фронтах, жінки і діти вирощували для них хліб, утримували на собі колгоспи, і вдень і вночі працювали заради перемоги над фашистом. Це був трудовий подвиг нашого народу. Все це залишилося ніби за кадрами цього оповідання , та ми знаємо, що так воно все і було, просто письменник не акцентував на цьому нашу увагу. У нього було інше завдання – навколо однієї події розгорнути сюжет, через який би найбільше розкрився б характер нашого юного героя – Ілька. І тут Євген Гуцало знову не зрадив свої правилам – він покликав собі на допомогу все ту ж матінку-природу, але вже в образі чалого коня. Тож недаремно оповідання «Чалий кінь»розпочинається саме з епізоду, коли немічна конячина забрела через город на обійстя наших персонажів. І чому саме це подвір’я обрав кінь, запалі боки якого « час од часу провалювалися ще глибше, ребра під шкурою випиналися ще помітніше.»Напевно тому, що він відчув, що тут його пригріють, доглянуть і будуть любити, адже тварини як і діти відразу ж відчувають добрих і злих людей. Це відбувається миттєво, як сталося і в нашому творі . Дід Ілька, коли вперше побачив чалого то тільки і промовив:

«-Ото драбина. Не приведи господи. Коли коростявий…».

Він «висмикнув із загати соняшничину, замірився прогнати. Чалий відскочив убік і поволеньки подибав геть. Дід поправив околота, зайшов у сіни, а коли знову за якийсь час опинивсь на дворі, то, дивуючись, побачив, що кінь стоїть посеред городу, широко розгарячивши ноги і похитуючись.» Стареча душа розчулилася і дід « з горища стягнув оберемок сіна і, кріпко притримуючи,…поніс коневі. Чалий не зрушив, він дивився на людину благальними очима. Ніби просив у неї співчуття і допомоги, ніби скаржився на свою долю. Дід кинув перед ним сіно, притоптав ногою, щоб не розповзлось на вітерці. Буркнув :

- Підкріпляйся, бідо приблудна.»Так з цього дня кінь-заблуда залишився у них. Ви вже здогадалися, що опікуватися конем став наш Ілько. Хлопчик з великою любов’ю доглядав його : сам напував, клав їсти, чесав. І вже через деякий час із «здохлятини» кінь перетворився на красеня : « грива його подовшала, а ребер майже не було видно під блискучою шкурою. Стегна погрубшали, грали міцними м’язами».По всьому видно було, що хлопчик прикипів душею до свого друга – коня, і нізащо не хотів розлучатися з ним. Він допитувався у діда, чи не віддадуть його нікому ( чи до колгоспу, чи до війська), та дід впевнено відповідав : «Вже ж не віддамо». Всі вже звикли до нього, і мати і односельці : « Мати казала, що він замінює їм у роботі батька, який десь воює. Чуючи таке , дід вдоволено брався погладжувати бороду. Не тільки їм по господарству придається кінь. Хто не попросить – то поможуть, і не за гроші, а за пашу. Іноді й Ілько запрягав , відправляючись у ліс із якою тіткою чи бабою . У такі хвилини він почував себе гордо і намагався бути схожим на діда: мало говорив, сторожко дивився по боках…».Так війна змушувала дітей ставати дорослішими набагато раніше, чим це відбувалося б під час мирного життя. Здавалося б , що у вчинках наших героїв немає нічого незвичайного, адже саме так усе відбувалося за часів війни,та це лише на перший погляд так здається – автор хотів показати нам, що тепло душі людської, милосердя, співчуття до чужого горя, любов до ближнього – не зникають у душах українців, навіть у ті часи, коли вже здається їх немає звідки чекати. Підібрати кістлявого, нікудишнього коня і виходити, таке не кожен і в наш час може вчинити, а то під час війни?! Прості людські почуття – співчуття ,дружба – живуть у серцях героїв невимірно глибоко, незважаючи на криваві закони війни, все ж таки живуть. Образ хлопчика змальований письменником з особливою добротою і любов’ю. Гуцало– не тільки майстер творення характерів, але й показує вплив на ці характери оточення, виступаючи при цьому ще й уважним спостерігачем. На протязі оповідання з нашим головним героєм поступово відбуваються зміни – спочатку він береться відвезти на кладовище Яриничку, яка приставилася, погодьтеся на це потрібно мати мужність не дитячу, а чоловічу, потім, і думаю це не випадково, письменник вводить у твір сцену, яка остаточно підтверджує, що наш Ілько заслуговує на повагу і любов читача. « На закрутині шляху два бійці випрягали з високо колісної повозки коня. Кінь шкутильгав – він поламав ногу…» Тільки людина, яка здатна співчувати чужому горю, завжди приходить на допомогу, навіть, якщо її не кличуть. Таким був наш маленький Ілько. Звісно йому дуже хотілося допомогти солдатам, а ще найбільше йому хотілося врятувати їхнього коня, він же розумів, що конячину пристрелять, бо бійці не могли залишити її коло себе – їм потрібно було просуватися далі. Хлопчик відразу ж поцікавився: « Що ви робитимете з кривим конем?...Віддайте його мені.»І хоча сільські хлопці кричали, щоб солдати не давали Ількові коня, бо у нього вже є кінь, він продовжував вести розмову із одним із бійців, нарешті хлопчик сказав : « Я догляну його, а вам оддам здорового.»Це був найголовніший вчинок його маленького але вже такого дорослого життя. Пригадуєте, коли ін. ще зовсім нещодавно не хотів і думати, що його чалий кінь буде кудись відданий, а тепер ось сам, без зайвих слів, віддав його двом незнайомим солдатам. Чому? Що змусило його вчинити так? Відповідь одна – бажання допомогти іншим, бажання внести і свою часточку праці в таку довгоочікувану перемогу на фашистами. Він готовий був розпочати все заново – вилікувати хворого коня, а потім він би знову його віддав, якби це було потрібно. А що ж чалий? «Коли чалий виходив із їхнього обійстя, то сумно заіржав, ніби прощався…»А я думаю, він дякував людям за ту любов, яку вони не розгубили в роки війни, яка готова в будь-який момент зігріти ще чиюсь душу. Ось на такій ноті і завершимо аналіз цього твору. Євген Пилипович, ніби дає нам надію сподіватися на те, що в житті дітей, які пережили Велику Вітчизняну війну все буде добре.

«Пролетіли коні»

Наступне оповідання із книги «Пролетіли коні», однойменне, але воно вже звучить по – іншому –трагічно.

У ньому присутній свій біль, своє безутішне горе. Через персонаж вчителя письменник доносить до нас крик людської душі про те, що не повинно залишитися поза нашою увагою. Передаючи події через враження не дитини, а сільського вчителя, Євген Гуцало зумів не применшити і не затушувати трагедію людини, а вивести її на перший план.

Темою цього оповідання є життя людей в селі під час окупації його німцями. Цей твір відрізняється композиційно від тих, про які ми вели мову попередньо. Різниця полягає в тому, що герої твору вже безпосередньо вступають в боротьбу з ворогом, і саме через ці події всі персонажі розкриваються як внутрішньо так і зовнішньо. Письменник хоче щоб ми навчилися вирішувати проблему вибору : як жити, коли поруч ворог? Притушити світло і послабити силу горіння своєї душі, свого серця, вчинків чи навпаки – ще сильніше розгорітися і своїм полум’ям спалити тих, хто несе твоєму народу смерть, навіть знаючи що згориш сам? Так, жити заради життя інших, не зраджувати своїм ідеалам – така ідея твору. Вона зараз така актуальна для нас, молодого покоління 21 століття. Іншими словами, автор хоче, щоб ми молодь, знали, що зажди є право вибору, і в залежності, яку життєву дорогу ми оберемо, залежатиме життя інших. Перед таким вибором опинилися старий вчитель історії та його колишні учні. Автор твору протиставляє героїв, і цим самим допомагає читачеві краще усвідомити, те , що хотів донести до нас через сторінки свого оповідання. Хто ж вони, герої оповідання «Коні пролетіли»?

Першим знайомить нас Євген Гуцало із стареньким сільським вчителем історії – Яковом Несторовичем, який ходив коло молотарки, працюючи на полі. «Він сам собі здавався механічним бовванчиком, а той, справжній Яків Несторович, яким він був ще зовсім недавно, десь щез…»Він не міг дивитися на людей, які теж працювали поруч, хоча вони, як і він, «скорилися мимоволі, бо не могли не скоритися». По його поведінці, його ставленню до оточуючих було видно, що з ним щось відбувається – він на все реагував якось нервово, навіть вороже. «З кожним днем тепер він ставав усе роздратованішим, перетворився майже на психічно неврівноваженого, йому відбирала тяму найменша дрібниця». На свої власні слова у нього теж було роздратування: «На своє місце! На своє місце! – повторював він тихцем ці слова й сповнювався відрази д самого себе». А яку злість у нього викликали юні закохані, Макар і Уляна?! «…отетерів од несподіванки». Інший би навпаки – помилувався ними, бо кохання під час війни є таким зворушливим. Йому потрібно було захистити ці почуття, а він … І тут на захист закоханих приходить сам автор, він пише : «Скільки в цьому незахищеності , скільки трагізму! Людська істота така розкрилена…»Та не судилося це зрозуміти Якову Несторовичу, бо сутінки огорнули душу старого вчителя. «Смеркало в природі, смеркало в його душі.»Хто ж допоможе врятувати внутрішній стан цього героя, хто підкаже йому, як бути? Першим поривається це зробити вітерець ( як же майстерно вимальовується він з – під пера Гуцала) : « Вітерець, линучи з-за обрію, вогким живчиком лизав самісіньке його серце», а ще пізніше, той же вітерець, який перетворився на «жорсткуватий вітер осені» щось намагався шепнути вчителю, але той, хоч як не прислухався, та не зміг зрозуміти вітру. Соромно визнавати, але цей образ старої людини, яка все життя вчила дітей як жити, викликає у мене відразу. Ніколи не думала, що в час тоталітарного режиму , коли за законами соціалістичного реалізму письменники повинні були лише «оспівувати» та «закликати», коли засуджувати можна було лише зрадників та ворогів, Гуцало взявся писати про людей, які в період окупації не думали як захистити державу, свій народ, що зробити перемоги над ворогом, лише жаліли себе, боялися німців. Про таке могли написати лише люди нескорені духом – «шістдесятники», до когорти яких і належав наш письменник. Ідею нескореності він вклав у образи колишніх учнів Якова Несторовича – «Сашка Бандуристого, худенького, з миловидим обличчям хлопця, - в нього були великі й червонуваті, як у ангорського кролика, очі ;… Геня Бабанов, син підстаркуватого електромеханіка з радгоспу. Геня був високий, плечистий, з якимось по-дівочому наївним зором…;…Ілько Яловий, якого всі знали за гострий язик, за нічні, самотиною, походи по селищу з гітарою та за його серенади, які він створював сам, щоразу нові, - й ті нічні його пісні не присвячувалися нікому, а тільки , може, власній молодості та далекому невидимому небу;…Макар з Уляною…» Ці молоді люди не могли стриматися, щоб не дорікнути своєму вчителю, за те як він живе, воно не могли зрозуміти, чому він поводить себе так безвольно. Давайте пригадаємо той епізод твору, де відбулася зустріч вчителя з колишніми учнями, які йшли по шосе: « …привіталися й хотіли вже обминути, коли Яків Несторович зупинився. Вони також зупинились.

- Ви…п’яні?...Ви…- учитель захлинувся од гніву…Такий час вимагає гіднішої поведінки.

Ніхто з них не відповів.

- А ви? А ви? Що робите ви? …Нічого?.. Адже ви вчили нас… навчали бути людьми…Історію нам викладали…

Тепер Якову Несторовичу хотілося вже не звинувачувати , а виправдовуватись…Але він знав, що вони не приймуть його виправдань, бо вони й тепер, виявляється, хотіли бачити в ньому вчителя.»Ось розкривається ще одна ідея твору – якщо ти вчитель, то повинен на прикладі свого життя вчити дітей якими бути, як жити, а не лише на словах. Ця зустріч стала початком прозріння старого вчителя, який ніби прокинувся від страшного сну. Напевно недаремно письменник «змушує» захворіти нашого героя, бо цілення душі повинно відбутися разом із тілом людини. На противагу образу вчителя автор змальовує образ його рідної сестри – вже старенької жінки, яка до сих пір опікується своїм братом. Євген Гуцало пише про неї : « Сестра належала до тих людей, як старіючи, все більше й більше вбачають призначення свого життя в тому, щоб допомагати іншим. Так само вона могла б допомагати й чоловікові, якби була заміжня, зовсім не відчуваючи свого власного життя й не замислюючись над ним». Жертовність – головна риса характеру цієї жінки А чи готовий її брат принести своє життя в жертву заради інших? Саме , про це питали його і учні, а він так і не зміг дати відповідь, все думав, та думав…Інколи його душевний стан нагадував божевілля : то він переставав помічати коло себе рідну людину, а «Одного разу сестра сказала, що поліцаї застрелили з карабіна корову в тітки Тосі. Брат подивився непорозуміло, запитуючи мовчки, про яку тітку йдеться. » Усі хочуть допомогти старому вчителю повернути себе. Він і сам намагається знайти вихід, намагається все змінити. Це відчутно навіть у його ставленні до себе. Ось що він думає про себе, про свою бездіяльність, коли « під вікнами, які він завішав шторами, гуркотіли військові ( німецькі) машини, Їхали на фронт і з фронту нові з’єднання, ревли танки, а він, як сомнамбула, никав по напівтемній кімнаті й пригадував зірваний десь на шостому чи на сьомому році життя лісовий дзвоник, між пелюсток якого бурчала волохата, вкрита жовтим пилком бджола. Той лісовий дзвоник невідчепно переслідував його, він світився синім вогником перед зором Якова Несторовича, а в його опуклому, розкритому куполі гуло й гнівалося…»

« З цього стану його пробудили учні». Ось так коротко і лаконічно написав письменник, і цим самим спробував підштовхнути Якова Несторовича до переосмислення свого життя . Прихід його колишніх учнів до нього додому, ще більше сколихнув старого вчителя : «Вони ввічливо цікавилися його здоров’ям, підкреслено ввічливо сиділи на стільцях…Відчувалося ,що вони знають те, чого не відатиме він, їхній старий вчитель, - і усвідомлення цього сповнювало Якова Несторовича безпорадністю…Сашко Бандуристий світив на нього такими щирими, відданими очима, Ілько був такий чемний, що вчитель почував себе мало не сиротою…Коли вони раптово, гуртом перезирнувшись між собою і гуртом піднявшись із стільців, пішли, тепла, майже родинна чулість пройняла його…І відчував, що вони сказали не все, - щось особливе приносили для нього, але так і забрали з собою». Та письменник не хоче полишати свого героя на роздоріжжі, і знову посилає йому шанс. Сама природа цього разу сприяє вчителю, який вирішив пройтися коло стін своєї рідної школи: « Видався гарний день – він строго цвів під склепінням голубого неба. Під ногами шорстко й сухо, немов перетлілі мрії, шаруділо листя.»Він хотів вдихнути того повітря, яким колись дихали вони разом: він та його колишні учні, хотів пригадати, яким він був і пережити ще раз хвилюючі моменти своїх учительських буднів – це б допомогло йому знову відчути сенс життя. Та не вдалося йому до кінця зробити те, за чим прийшов : « Враз шкільні двері відчинились, на ганок вийшов низькорослий, у пілотці набакир, німець, глянув примружившись, на небо, потім помітив оддалік пряму, худеньку постать учителя, помахав йому рукою, всміхнувся і зник знову за дверима». Так і пішов він із своїми важкими думками на урвище, куди полюбляв ходити до війни.

Несподіваною є розв’язка твору – смерть колишніх учнів Якова Несторовича : « Прямо перед ним лежали трупи..» Цей момент потрясіння став для вчителя прозрінням ( але якою ціною?) . Лише тепер він зрозумів, що підривання заводу, спалені склади із зерном, листівки – все це справи їхні, вони були партизанами. Ці діти вибрали гідний шлях, і йшли не звертаючи з нього, він пишався ними. Зрозумів нарешті, чому так дивно поводилися ці діти, коли прийшли провідувати його хворого – вони прощалися. «Пролетіли коні, коні пролетіли». Ось так юначий світ, який брався розгадати письменник перейшов у вічність. «Пролетіли коні, а пісня наздоганяла їх не один день, потім ніч, далі ще один день…»